У мене дід все своє життя єгерем був і постійно пропадав у лісі. Любив він свою роботу, любив бродити по лісі, перевіряючи свої володіння, любив допомагати звірині, яка в біду потрапляла. Загалом любив він тайгу, та тільки браконьєрів терпіти не міг, за їх невтомну жадібність.

Наставлять браконьєри капканів і петель, а потім перевіряти лінуються, ось і пропадає звір просто так, ні за що, а ще інші просто вбивають звіра тільки заради розваги.

Один раз, дід маленького рися приніс з обходу, мамка його пропала швидше за все, а може якийсь браконьєр напаскудив - інакше прийшла б за ним, не кинула одного в глухій тайзі.

Рисеня спритне таке було, у нас з червня до пізньої осені по двору курей ганяв (одну курку навіть зловив, потім від бабусі рушником відхопив, і більше не зазіхав).

Взимку в сильні морози прибігав, і коли голодно йому було, теж до нас навідувався. Молодий ще був, мамка не встигла всім премудростям життя його навчити.

Першу зиму ходив худий, тільки на наших частуваннях і виживав, але тримався гордо і приходив тільки в крайньому випадку.

Собака наша його нормально сприймала, як ще одного наближеного до господарів. Собаки в цьому плані більш дружні, а от з кішками пошиплять один на одного і розійдуться по кутках.

А потім, вже пізньою весною, пару раз забігав на парне молоко, а з літа і зовсім перестав приходити, тільки промайне десь тишком-нишком, але не підходив близько.

А одного разуз з сімейством приходив, я біля літньої кухні на гойдалках каталася (на гілці ялини прив'язані були).

Дорослі за столом сиділи, чай пили. Раптом вони якось дивно всі притихли і мама моя мало не знепритомніла, губи трясуться, а сама біла як крейда.

А на гілці прямо наді мною чотири рисі сидять, два молоденьких зовсім і двоє дорослих. Подивилися на мене, на дорослих, сказали «мряв» і зникли, тільки гілка хитнулася.

Мама досі з жахом згадує, тато теж говорить: «став сокиру намацувати, коли рисей побачив, а дід його по руках і очима показує - не смій мовляв, тихо сиди. Це наше рисеня свою сім'ю показує, хвалиться таким чином».

А шкурка у рисі така м'яка і густа, на мутоновую шубку схожа, по хребту тільки пожорсткіше.

Поки рисеня маленьке було, з ним можна було гратися і тіскатися, як зі звичайним кошеням (та й я сама ще була маленька, 5-6 років було тоді, не більше), тільки дряпався і кусався не так безневинно, і вже тоді намагався полювати на нас (грався так).

Сам маленький, ледве на ногах стоїть, лапи заплітаються, а все ж як справжній хижак стрибає і гарчить. А коли підріс, то вже ніякого панібратства не терпів - дружба дружбою, але руки при собі тримайте!

Ось така дивовижна розповідь!

По матеріалах: vranya.net